Якось звикла я до постійної нестабільності у нашій державі, тому тотальне подорожчання всього, що тільки може подорожчати, на мене особливого враження не справляє. Збільшення цін на квитки за пересування залізницею теж зовсім не здивувало. Однак недавня мандрівка швидким поїздом “Харків-Ужгород” у плацкартному вагоні так “припала до душі”, що не можу себе стримати, щоб не поділитися з Вами.
Їхала я на вищезгаданому потязі з невеличкого міста Стрий, що на Львівщині, до Ужгорода. Погода подорожам не сприяла, оскільки падав проливний дощ. Декілька тижнів була жара, а тут раптом похолодніло і випав дощ.
Поїзд зупинився далеченько від вокзалу, а стоїть він в Стрию всього дві хвилини, тому довелося до мого дванадцятого вагону пробігтися. Мушу відзначити, що дощ не лише мандрівкам, а й пробіжкам на коротку дистанцію не сприяє, як наслідок, промокла я до кісточок.
Потрапивши в такий бажаний дванадцятий вагон, мріялося лише про те, щоб зігрітися, просохнути і випити гарячого чаю. На жаль, далеко не всі мрії збуваються. Коли я з сумкою добрела до свого місця, то думки про “зігрітися й просохнути” як рукою зняло, точніше вітром здуло. Вікно було навстіж відчинене, на сидіння падав все той же проливний дощ, тому все навколо було у воді. Юнак навпроти повідомив дещо спантеличено, що вікно закрити не може, оскільки ручка, за яку можна вхопитися, відсутня, а вікно заклинило.
Треба віддати належне молодому чоловіку (підозрюю він невиправний оптиміст), віруючи у наших героїчних провідників, вирушив він на їх пошуки з надією, що вони трикляте вікно закриють. За час відсутності сусіда я теж зробила декілька невдалих спроб закрити вікно.
Повернувся мій сусід по нещастю без провідника, але з шматком брудного простирадла у руках, і ... почав протирати ним мокрі сидіння (до його оптимізму додався героїзм провідників). Оптимізм штука заразна, тому я мужньому юнаку допомогла. Можливо ми б так всю дорогу до Ужгорода й розважалися протиранням сидінь, як би не моя нав’язлива ідея випити наперекір всьому гарячого чаю та вияснити у працівників залізниці про перспективи їхати з зачиненим вікном.
Клацаючи зубами від холоду вирушила я на пошуки провідників, що за моїм щирим переконанням, мали знаходитися в іншому кінці вагона. На моєму шляху таки дійсно зустрілися провідниці, аж три, однак ні про вікно, ні про чай нічого розбірливого повідомити не змогли, зіславшись на те, що вони з іншого “не нашого” вагону. “Наша” провідниця, просвітили мене милі жінки, “у себе”.
Де це “у себе” знаходиться мені дізнатися не пощасливилося. Купе провідників було старанно зачинене, слідів перебування десь поблизу ”нашої” провідниці я не віднайшла, а отже й чаю не отримала. А нас ще по телебаченню лякали обов’язковими обідами у поїздах! Не хвилюйтеся, громадяни, тут чаю на добровільних засадах не допросишся!!!
Жевріла в мені надія, що провідниця-мандрівниця повернеться, коли поїзд зупиниться на станції. Треба ж комусь вагон відчиняти й впускати пасажирів. Та марні були мої сподівання. На трьох чи чотирьох станція поїзд зупинявся, але вагон залишався зачиненим, провідниця не з’являлася. Мабуть всі бажаючі проїхатися у “нашому” вагоні сідали у сусідні.
Я вже почала подумувати про те, чи не зникла місцева “Вєрка Сердючка” безслідно, коли доля таки змилостивилася наді мною. Пожвавлення в другому кінці вагона та грюкання дверима свідчили про повернення блудної провідниці (не минуло й двох годин з часу її зникнення). Я застала її в купе для провідників, коли вона прилягла відпочити. Залишилося загадкою, чи то вона відпочивала після прогулянки по вагонах поїзда, чи мирно спала в своєму зачиненому купе поки я мріяла про чай.
Чай в щербатому горнятку я нарешті отримала. Прохання закрити вікно зустріло категоричну відмову, яка ґрунтувалася на аргументі, що тут поряд теж вікно ніхто закрити не може, провідниці теж холодно, але вона терпить.
Навстіж відчиненим виявилося вікно і в туалеті, підлога якого була щедро вистелена різноманітними газетами. Думається поки не випав дощ вони служили замість туалетного паперу, тепер послужили килимовим покриттям.
До Ужгорода я таки доїхала з твердим переконанням у душі, що подорожчання квитків за проїзд, сприяло тотальному провітрюванню вагонів і пасажирів на перекір всім погоднім умовам. А ще для себе я чітко усвідомила, що працівники залізниці люди не просто героїчні, а й доблесні! Чому? Поясню! Вже на під’їздах до Ужгорода з’явився провідник, який зайвий раз підтвердив, що в житті завжди є місце для подвигу! Він ... легким рухом руки ЗАКРИВ ТЕ ЗЛОЩАСНЕ ВІКНО, і для надійності підпер його порожньою пляшкою від пива.
Коротше кажучи, ціни на квитки подорожчали небезпідставно, і, подорожуючи нашою залізницею, Ви маєте можливість в цьому переконатися. У зв’язку з чим, не зважаючи на брудні вагони, стійкий запах туалету у них, мокру постільну білизну, вікна, які то неможливо відкрити, то неможливо закрити, чай та каву в брудному посуді, які нагадують помиї, не заважаючи на все це й багато іншого, пропоную підняти вартість квитків удвічі, а краще втричі. Ми все стерпимо, нам не звикати!
Надія Сердита, м. Ужгород.